Вільям Гровер: гонщик, підпільник, легенда

Історії пощастило, що князь Луї ІІ любив активно відпочивати – за його підтримки у 1929 році на світ постала знаменита автогонка. Вона навіть тоді, вісімдесят вісім років тому, виглядала вражаюче, про що свідчить відеохроніка – Антоні Ноге, власник автомобільного клубу, підбадьорений призовим фондом у 100 тисяч франків, оперативно зібрав пілотів, бажаючих показати себе на вулицях Монако. Всього було шістнадцять щасливчиків – зареєструвалося дев’ять французів, чотири італійці, один румун, один німець та один англієць. Він і виграв Гран-Прі – для того, щоб подолати 100 кіл і прибути до фінішу першим, британцеві, що нісся за кермом Bugatti 35В, знадобилося 3 години, 56 хвилин та 11 секунд. Цього 26-річного героя, якого вітала захоплена від досі небаченого дійства тамтешня публіка, звали Вільям Гровер. Глядачі салютували переможцеві – це ж треба, ось цей Гровер «зробив» самого Рудольфа Каррачіолу!

Треба сказати, що Вільям не був новачком та досить добре розбирався у тонкощах даного виду спорту – зовсім недавно він тріумфував на Гран-Прі Франції-1928, а до цього встиг додатково ще відзначитися на треках в Провансі та Монте-Карло. Одним словом, Гровер точно знав, як перемагати і не виглядав зайвим у тусовці – про англійця звідусіль говорили та дивувалися тим, як йому легко та майстерно вдавалося ганяти, мов вітер.

До початку спортивної кар’єри уродженець Монружа, син англійського бізнесмена, який розводив і продавав породистих коней, та французької домогосподарки, підробляв звичайним механіком, годинами копався у мотоциклах та автомобілях і у шістнадцять працював особистим шофером у всесвітньовідомого ірландського художника-баталіста, тезки, Вільяма Орпена. Цікаво, що сам Гровер себе більше вважав французом, ніж англійцем – в дитячі та юнацькі роки він часто гостював у бабусі в Англії, але йому не припав до вподоби футбол, що з головою поглинув острів, а душа натомість сумувала за Францією, за гонками і схованим від батьків мотоциклом Indian. Саме тоді хлопчина і вигадав свій псевдонім – «Вільямс», з яким не розлучався до кінця життя. А якщо подумати, то можна було б плекати домашній бізнес, стати підприємцем, але ж ні – в голові Гровера вперто «засіли» одні машини.

Так ось, в 1926 році Вільям вперше випробував свої сили, дебютувавши на Гран-Прі Провансу – за кермом приватного Bugatti юнак приїхав другим, що викликало фурор. У наступному сезоні Вільямс взяв участь у Гран-Прі Франції і прибув четвертим, але через рік, в умовах цього ж турніру, покращив результат і виявився найкращим. У 1929-му він, повноправний член команди Bugatti, як ми знаємо, зробив сенсацію і в Монако – на зеленому спорткарі пошив у дурні Каррачіолу. Німецький кумир намагався випередити Гровера, але, врешті-решт, задовільнився третім місцем – можна знайти фотосвітлину, на якій зафіксовані поряд обидва гонщики.

Після приголомшливого успіху Вільямс дещо здав. Його не вважали вискочкою – взагалі преса сприймала Гровера як виваженого та кмітливого пілота, але передбачала і пророкувала йому деякий спад. Так, в цілому, за 1929 рік Вільям прийняв участь у трьох Гран-Прі і крім визнання у Монако ще й виграв національну першість, але не витримав темп, як слід не підготувався і вже у 1930-му не отримав жодної медалі. Але через сезон повернувся і змусив вкотре про себе говорити у весь голос – перші місця в Бельгії та Ла-Болі того, як не як, вартують. Між іншим, на берегах Ла-Боля Гровер вигравав ще двічі поспіль – у 1932-му та 1933-му роках відповідно.

Останнім змаганням для Вільямса став Гран-Прі у Монако в 1936-му – після трирічної перерви Гровер приїхав до фінішу дев’ятим і завершив професійну кар’єру. Однак Вільяму не було на що жалітися – він остаточно оселився в Ла-Болі, купив великий будинок недалеко від пляжу і спокійно жив із коханою дружиною Івонн. Так тривало, на жаль, недовго – Радянський Союз та Німеччина поділили сфери впливу, підписали пакт Ріббентропа – Молотова і розпочали війну, вогні якої перекинулися на Західну Європу.

Блискавична окупація Франції силами Третього Рейху, падіння Парижу та анархія, вчинена гестапівцями на вулицях столиці, становлення режиму Віші, в принципі, не залишили Вільяму бодай якогось логічного вибору, окрім втечі. Як не крути, а його англійське походження по лінії батька автоматично означало переслідування та допити, плюс ще до початку воєнної кампанії Гровер часто, підкреслюємо, «підозріло» їздив на Туманний Альбіон, що, звісно, у головах німецьких прихвоснів породжувало упереджені висновки – за їхніми міркуваннями було очевидно, що знаменитий автогонщик не хто інший, як таємний агент, який по той бік барикад передає союзникам вельми цінну інформацію. Тобто з таким, як Гровер, точно не домовишся – хіба, слідуючи старій-добрій схемі, відправляти потенційного та, швидше за все, чергового ворога фюрера кудись подалі, у місця позбавлення волі.

На той момент, коли Гровер зрозумів, що необхідно в екстреному порядку накивати п’ятами, він ще не належав до якихось таємних угруповань, головна мета яких полягала у боротьбі із так званою коричневою чумою, що вмить заполонила континент. А от по приїзді в Англію на Вільяма оперативно вийшли спецслужби – спочатку він сам, невдоволений подіями на батьківщині, вступив до Королівського армійського обслуговуючого корпусу, а далі із ним зв’язалися співробітники із SOE (Special Operations Executive; британської диверсійно-розвідувальної служби, яка намагалася поширити власний вплив на окупованих країнами Осі територіях). Для чого їм здалася легенда Монте-Карло? Все банально просто – Гровер вільно володів як французькою, так і англійською мовами, що дозволяло йому бути перекладачем та зв’язківцем.

Ось у такій ролі Вільям у 1942-му перетнув Ла-Манш та став підпільником – йому пощастило возз’єднатися із колегою по цеху, гонщиком фірми Delage, переможцем чемпіонату Європи 1927 року Робертом Бенуа, що теж співпрацював із британцями та навіть дослужився до чину капітана. Обидва товариші долучилися до руху Опору і аж ніяк не зіпсували каші – наприклад, Вільямсу довелося координувати десант у знаменитому лісі Рамбує та організовувати канали передачі секретної інформації; це ж стосувалося біженців, яким Гровер допомагав дістатися до Англії.

Один із врятованих, такий собі Берні описував Гровера «імпозантним та видним чоловіком», що на тлі решти агентів, які намагалися природно, слідуючи інструкціям, якомога менше привертати увагу серед пересічних людей, навпаки вирізнявся показовою екстравагантністю – статний інтелігент, в костюмі з краваткою та окулярах. А що? Чому б і ні? Можна сказати, що в деякій мірі він виглядав франтом в оточені зацькованої німцями сірої маси. Як ви здогадуєтесь, гарячі поплічники та прихильники ідеології нацизму «липнули» до Вільяма, немов мухи на мед, а тому хоч би що – головне «світитися» спокоєм та щоб документи були в порядку.

Гровер перебрався до Парижу, де діяв під псевдонімом «Володимир» – разом із Бенуа в умовах проходження операції «Каштан» у 1943-му налагодив радіозв’язок із англійцями. Ті не забарилися із поміччю та постачали осередки борців із Третім Рейхом зброєю та провіантом. Коли ж події на Західному фронті загострилися і британці об’єктивно не мали змоги відгукнутися на заклики Вільяма, той не знітився і не уникнув відповідальності, що звалилася фактично на його плечі, а взяв на себе усі обов’язки керуванням і реалізацією «Каштану». Хто влаштував саботаж на концерні Citroen? Люди Вільямса! Хто виручив партизанів у околицях Парижу? Теж він.

Окупанти відчули тиск Гровера та витратили чимало зусиль, щоб викрити його диверсантів. Так, у червні того ж 1943-го режим постукав у двері Бенуа та звинуватив того у зраді. Що робити у такому випадку? Роберт, усвідомивши, що ніяк не вийти сухим із води, вчинив, як і належить справжньому автогонщику – на власному Bugatti втікав від п’ятнадцяти автівок гестапівців. І таки відірвався від переслідування! Через кілька днів Роберта знайшли та спробували конвоєм доставити до відділу гестапо на авеню Фош, але він вдруге вирвався і в підсумку з контрабандистами переїхав до Лондона.

2 серпня прийшли і по Гровера – Вільям, знаючи, що сталося із Бенуа, переховувався у містечку Оффаржі. Німці із ним не церемонилися – годинами допитували та нещадно били, а потім, згідно указу вищого керівництва, відправили у Заксенхаузен. Із ним робили страшні речі – кожного дня методично глумилися та майже не давали їсти. І так по колу. День за днем.

У березні 1945 року, коли нацисти отримали серію нищівних поразок і було зрозуміло, що незабаром Адольф Гітлер зазнає краху, Вільяма Гровера-Вільямса стратили. Невідомо як – чи жбурнули у газову камеру, чи повісили, чи розстріляли. Зрештою, це неважливо – його не стало і крапка. Вільяма убили, щоб приховати результат систематичних і безжалісних злодіянь, та разом із десятками інших в’язнів поховали у братській могилі. Йому було сорок два. До речі, на монументі із замордованими видніється ще одне знакове прізвище – Бенуа.

Так, Роберт не призупинив агітаційну та диверсійну діяльність; у 1944 році його затримала у Нанті СД (служба безпеки) та запроторила у Бухенвальд, а через деякий час Бенуа та Гровер зустрілися у вищезгаданому Заксенхаузені, де пліч-о-пліч зустріли смерть. Німецька пропаганда прагнула стерти їх із лиця землі, але історія про них, на щастя, не забула – сьогодні видатних гонщиків пам’ятають не лише за заслуги на трасі, але і по праву називають героями, що не побоялись, на відміну від багатьох спортсменів, кинути виклик загарбникам.

І це ще не все – існує версія, оповита здогадками та домислами, що Вільям вижив. Одного прекрасного дня, у 1948-му, до Івонн Гровер (вона, між іншим, під час війни була подвійним агентом) заявився невідомий, що відрекомендувався як Джордж Тембел. Хто це такий і звідки він взявся? Це було, як мінімум, дивно – невдовзі Івонн зненацька покинула Евре, де проживала після війни, із незнайомцем виїхала в США та одружилася. Сліди пари були знайдені аж у Уганді – справа у тому, що за закоханими стежила  британська розвідка МІ-6, але нічого конкретного з’ясувати не вдалося. Щоправда, фотограф сфотографував Тембела – він був весь у шрамах і дійсно нагадував легенду Гран-Прі Монако. А що, коли це і був Гровер? Хто зна.