Прифронтовий футбол. Культ Бойка та «не той» Ілліч

Попередні матеріали: Прифронтовий футбол. Дорога в УПЛ та пильність автоматів.

Завітавши в Маріуполь, в пам’яті залишилися не лише враження про Іллічівець, а й про саме місто. Якщо попереднього разу ми говорили суто про місцевий футбол, то зараз «прогуляємось» міськими вулицями та посмакуємо тамошній ореол.

Комбінат таки декомунізували — тепер він носить ім’я Зота Ілліча Некрасова. Але у народі й далі називають підприємство, як і раніше — «комбінат Ілліча». Добре, що по-батькові підійшло

Шоста ранку, залізничний вокзал — Маріуполь зустрічає холодом й одразу говорить «ні». Пояснити це словами важкувато — після 30 годин у потязі Львів — Маріуполь навіть Париж буде здаватися провінційним і нічим непримітним. Що вже говорити про звичайне місто на березі Азова?

«Маріуполь — це круто», — трохи іронічно та голосно говорю я. Кілька безхатьків поряд хіхікають: «Він сказав, що «Маріуполь — це круто». Дивний якийсь». Зрозуміти, чому ж їм смішно, вдалося пізніше. Це геть суб’єктивно й з великою мірою оцінки — за 2 дні пізнати суть міста непросто, але точно можливо. Хоча б частково.

Кілометрів за 10 вже знаходиться зона АТО (а останні безпосередньо бойові дії були десь за 50 км). У Маріуполі цього не видно, але чути. Одна із сторін міста (східна) інколи засинає і прокидається під звуки пострілів. На це вже не звертають уваги — найстрашніше вже пережили. Тепер залишилися квіточки й стяги.

До речі, блакитно-жовтого тут море. Кожна вулиця, кожен куточок міста, та навіть сміттєвози — всі в національних барвах. Питання не патріотизму — питання ідентифікації. Маріуполь — український! Крапка.

Журналіст «Громадського Приазов’я» Іван Синєпалов у гущі подій. Він не з чуток знає, що відбувалося тут два роки тому, коли місто вдалося відбити від сепаратистів, і воно залишилося нашим. Таким жорстко індустріальним і радянським, але нашим. У Маріуполі не почути української — продавці в магазинах її не розуміють (або вдають це). «Звісно, у нас більше «совка», але сучасно налаштована меншість перемогла. Ми сильніші. Тут й говорити нема про що. Можемо лише виховувати тих, хто й далі в минулому», — каже Іван. Він україномовний. Інших подібних не зустрічав. Мабуть, дуже не шукав.

Цікаво, що в Маріуполі більшість підтримує Опозиційний блок. Це роблять навіть ті, хто за зміни. Мотивацію зрозуміти складно: мовляв, найголовніше — потужна опозиція (не шукайте в цьому слові схожості з назвою вищезгаданої партії). А! І ще тут люблять Бойка — покійний Володимир Семенович тут без перебільшення культова особа. На металургійному комбінаті імені Ілліча він створив море робочих місць, а місцева футбольна команда — також його дітище.

Культ Бойка — як культ Ілліча: від футбольної команди до металургійного комбінату. Все говорить про Вождя. Комбінат, до слова, таки декомунізували. Тепер він носить ім’я Зота Ілліча Некрасова. Зот — це, власне, ім’я відомого металурга й творця Інституту чорної металургії. У народі й далі називають підприємство, як і раніше — «комбінат Ілліча». Добре, що по-батькові підійшло. Така й задумка. «Жити по-новому» (чи як там)?

«Я не за те, щоб Донбас став Росією, а за те, щоб ми могли й далі співпрацювати. Наша влада ж не запропонувала альтернативи»

Більшість людей у місті працює в індустрії. Біля бази ФК Іллічівець — Азовське море. Зліва з труб комбінатів піднімається чорний та помаранчевий димок, на пляжі трохи брудно, але люди все одно купаються — вибір-то невеликий. Чисте море аж за містом. До того ж, Маріуполь — не курорт. Потужний індустріальний розвиток зробив цей населений пункт непридатним для відпочинку, а залізна дорога прямо біля пляжу відштовхує ще більше. Море наче і є, але його по суті й немає.

Кілька рибалок і з десяток тих, хто прийшов поплавати. Зліва металургійний дим, а позаду —  футбольна база. Лише в Маріуполі, здавалось, несумісні речі можуть зійтися в одне ціле. Ох, а недалечко вже й війна… Містом частенько ходять військові, проїжджає техніка. Ніхто не реагує — свої ж. Та й говорять мало. Все зрозуміло й так. «Війна вигідна тим, хто сидить у Києві. Ми втратили безліч зв’язків з Росією. Весь мій товар раніше відправлявся туди, а зараз… Зараз він нікому не потрібен», — каже Марія з Бердянська, яка є підприємцем. Й додає: «Я не за те, щоб Донбас став Росією, а за те, щоб ми могли й далі співпрацювати. Наша влада ж не запропонувала альтернативи».

У кожного своя правда. Та зрозуміти, наприклад, несприйняття декомунізації не хочеться. Маркс, Енгельс, Ілліч — список продовжувати? Сперечатись нема сил. Це справа звички, не більше. Змістове наповнення назв вулиць, проспектів, площ, міст так само важливе, як ім’я вашої дитини. А, може, навіть і важливіше. Адже саме тут їй і жити.

На місцевому вокзалі всього три потяги — вибратися з міста не так просто

Вечір. Залізничний вокзал. Звідси ходять лише три потяги. Точніше — два (один — просто причепний вагон до київського потяга, який їде до Харкова через Дніпро). Ще один потяг — до Львова. Тут шумно й людно, адже вибратися звідси не так просто. Кілька шансів, кілька напрямків, й всюди вагони заповненні. Це логічно, адже можливостей у Маріуполі мало. Один із найпопулярніших варіантів — робота на підприємствах. Але ж не всі ж його вибирають.

По суті, це місто відірване від загального українського суспільства. Воно близько до зони АТО та має свої недоліки. Якщо місцевий Ілічівець і вийде в Прем’єр-лігу, то навряд чи гратиме вдома. Одна справа — коли до тебе приїжджає Миколаїв, інша — Динамо чи Шахтар. Ціни гравців, масштаб і популярність кардинально різняться, а відповідно різниться і сприйняття ситуації…

Але футбол в Маріуполі — не головне. Головне — тут вже нема війни, а повсюди українські прапори. Маріуполь підтвердив свою ідентичність, і байдуже, що Ілліч не дає забути про минуле.