Репутація Роберто

Роберто Мартінес не з тих, кого легко вивести з рівноваги.

Незмінно піднесений настрій, неперевершена усмішка і постійний зоровий контакт із співрозмовником – каталонець бездоганно витримує образ, що дозволяє йому вважатися чи не найбільшим улюбленцем англійських телевізійників. Власне, саме тому для менеджера Евертона ніколи не були проблемою навіть найбільш незручні запитання. “Що для нас як для клубу означатиме продаж чотирьох головних зірок? Ми станемо найбагатшою командою світу”, – не розгубився нещодавно Мартінес.

Усі розмови про Евертон у цьому сезоні зводяться насамперед до потенціалу його складу. Джон Стоунз, Росс Барклі, Жерар Деулофеу та Ромелу Лукаку – ядро мерсісайдського колективу складають виконавці, яким виповнилося не більше 22 років. І хоча перші двоє завдячують Мартінесу можливістю проявити себе в основному складі Ірисок, а Деулофеу і Лукаку – власне запрошенням на Ґудісон Парк, останнім часом в англійській пресі починає вимальовуватися консенсус: правильно розпоряджатися наявними ресурсами менеджер Евертона не може.

Програвши на вихідних кризовому Суонсі, Евертон спустився на дванадцяту сходинку в турнірній таблиці. Ще кілька тижнів тому приречені всіма експертами на пониження в класі, зараз Лебеді розташовуються на відстані чотирьох залікових пунктів від команди Мартінеса. Власне, навіть Челсі, що проводить найгірший сезон у новітній історії, поступається мерсісайдцям лише одним очком. Годі вже й казати про те, що до зони вильоту Евертону тепер значно ближче, ніж до четвертого місця, а саме воно повинно було бути орієнтиром для клубу при визначенні завдань на сезон.

В останніх десяти турах Прем’єр-ліги Іриски змогли здобути тільки одну перемогу, та й то вирвавши три очки на полі одного з головних аутсайдерів сезону, Ньюкасла. До цього команда відсвяткувала успіх у зустрічі з іншим північно-східним претендентом на виліт Сандерлендом. Власне, п’ять із шести перемог Евертона в цьому сезоні прийшлись на матчі проти команд, які наразі посідають нижче за неї місце у таблиці. Частіше, ніж Евертон у цьому сезоні пропускали тільки п’ять найгірших команд еліти, та бити на сполох на Ґудісоні доводиться й через іншу негативну статистику: востаннє Синій Ліверпуль перемагав у двох матчах національної першості поспіль ще в минулому сезоні, у квітні 2015-го.

Проблема, втім, полягає не стільки в тому, що Евертон рідко оформлює перемоги, річ радше у тім, що команда не може втримати свою перевагу. У матчах проти Борнмута і Челсі підлеглі Мартінеса втратили очки після того, як вийшли вперед за допомогою одразу двох голів. Зустріч з Норвічем для Ірисок не закінчилась перемогою попри те, що всі запитання на Карроу Роуд вони повинні були знімати ще в першому таймі. В іграх же із Лестером та Стоком команда врешті капітулювала на домашньому стадіоні навіть після повернення в гру. Про що взагалі може бути мова, якщо в останніх чотирнадцяти матчах на Ґудісоні Евертон спромігся лише на три перемоги?

Як наслідок окресленої тенденції: у цьому сезоні Прем’єр-ліги Евертон не має рівних за загальною кількістю матчів, що закінчилися внічию. Серія із трьох нічиїх поспіль, якою мерсісайдці розпочали новий рік, зробила свою справу, та й матчі проти Тоттнема, Манчестер Сіті і Челсі треба сприймати як окремі історії. Проте насправді схильність команди Мартінеса розписувати мирові є вельми показовою: зробити достатньо для перемоги, але не змогти довести справу до кінця – це точно про Евертон.

Чи здатен довести справу до кінця сам Мартінес? Це запитання, яке почало переслідувати іспанського фахівця (хоч і давно вже акліматизованого в Британії) задовго до переїзду до Ліверпуля. Стати наступником Девіда Мойєса Роберто допоміг досвід роботи з Віґаном, на чолі якого свій останній сезон він закінчив у статусі переможця Кубка Англії. Та, як відомо, у тому ж році Латикс залишили елітний дивізон – і ось уже третій сезон на Ґудісоні Мартінес намагається довести, що як тренера його визначають успіхи, а не невдачі. Власне, головною проблемою каталонця є саме те, що коливання при оцінці його резюме ніколи не зупиняються в положенні рівноваги.

Про ці гойдалки 42-річний спеціаліст знає все. “Якби я почав вірити у те, що про мене писали минулого року, – заявляв він у минулому сезоні, – то моя пиха не дозволяла б мені дослухатися навіть до порад дружини. Цього ж року [за такої реакції] мені довелося б розкривати вени”. За підсумками першого сезону в Евертоні Іриски під його керівництвом здобули рекордну суму очок у своїй історії виступів у Прем’єр-лізі, і, знявши скальпи з Арсенала, Челсі та Манчестер Юнайтед, до останнього вели боротьбу за зону Ліги чемпіонів. Своєю чергою, минулого року його команда тривалий час не могла гарантувати собі збереження прописки в еліті і відверто не витримала боротьби одразу на кілька фронтів – розгром від київського Динамо у найбільш чутливих вболівальників справді міг викликати суїцидальні думки.

Визначальним для Мартінеса повинен був стати третій сезон, і таким, власне, він зараз і виявляється. Менеджер уже провів часткове кадрове омолодження складу, набрався разом зі своїми підлеглими необхідного досвіду і отримав звичний для Евертона кредит довіри від клубного керівництва. При цьому іспанець продовжує наполягати на тому, що й на кінцевому етапі футбольного циклу він залишається вірним тим засадам гри, завдяки яким він отримав запрошення від голови правління мерсісайдців Білла Кенрайта.

У цьому випадку можна довго говорити про філософію та інші аморфні терміни, – і Мартінес, не сумнівайтесь, використав би найменший для цього привід, – проте врешті з його Евертоном усе зводиться до банальної основи – побудови гри. Попри всі ознаки англофілії іспанець надає перевагу континентальній моделі, за якої атака починає розвиватися від оборонних рубежів. Недарма ключовим виконавцем у його команді є центральний захисник Джон Стоунз, найбільш сильними вміннями якого є бачення гри та перший пас. Англієць розпочинає більшість атак Ірисок, але робить він це виключно за наявності позитивного вектору руху. Тобто, якщо варіантів початку атаки Стоунз не бачить, він не побоїться ризику і створить їх для партнерів через високий вихід уперед чи навіть дриблінг.

Останній подарунок селекційної служби Мойєса Евертону, “майбутній капітан збірної Англії”, за визначенням Мартінеса, є уособленням цієї команди. Менеджерові час від часу доводиться захищати підлеглого від нападів у пресі (як це, наприклад, було на вихідних, після обрізки у матчі проти Суонсі), та зрозуміло, що гравець, котрому до кінця сезону не виповниться 22 роки, не може бути застрахований від помилок. Наполягає на цьому і легендарний Ріо Фердінанд – вочевидь, бачачи у ньому свого наступника, колишній захисник МЮ просить вболівальників набратися терпіння і дати Стоунзу можливість видобувати досвід і з помилок. Із цим йому пощастило – у тому, що стосується уваги до молоді, Мартінесу фору може дати хіба що Маурисіо Почеттіно.

Та в той же час акцент на гру, що передбачає чинник ризику, оголює очевидні слабкі місця і Евертона, і його провідного гравця. Попри всі намагання мінімізувати цю шкоду (згадати можна спроби перейти на більш прямолінійну гру у протистояннях з Вест Гемом, пригадується і химерний крок із довірою Ґаретові Баррі позиції в центрі захисту), які, безперечно, конфліктували з уявленнями Мартінеса про футбол, він продовжує довіряти простій схемі: футбольні матчі виграють голи.

“Моя філософія, – розповідає менеджер ліверпульської команди, – полягає у тому, щоб здобувати перемоги, а не клін-шити”. Надмірно романтизувати подібний підхід не варто, але принаймні у цьому Мартінес завжди був щирим перед публікою. Коли іспанець починає говорити про атакувальний футбол, одразу стає помітно, як його красномовство із інструменту впливу перетворюється на спосіб вираження емоцій. Роберто справді любить цю гру.

Прояви наївності та зволікання із виправленням помилок – здається, це все звідти. Та досі молодого за професійними мірками фахівця це не повинно втішати. Золоте правило Бели Ґуттманна стверджує, що кожні три роки будь-яка команда зобов’язана змінювати або кістяк складу, або тренера. Результати Евертона в цьому сезоні дозволяють зробити припущення, що влітку рада директорів постане саме перед таким вибором. І не варто виключати ймовірність варіанту, за якого після вимушеної втрати лідерів (Ліга чемпіонів поки досить далеко) Кенрайту доведеться залишити Мартінеса навіть попри незадовільні показники. Хоча, врешті, умови нового телевізійного контракту залишають позиції клубу досить сильними і в питання збереження провідних виконавців. У крайньому випадку, продавши чотирьох зірочок, Іриски отримають солідні відступні.

Що в цьому випадку очевидно, так це те, що проблеми Евертона в цьому сезоні несправедливо зводити виключно до персони Мартінеса і рішень його тренерського штабу. Варто пам’ятати, що іспанець працює в клубі, який є останнім бастіоном традиційного британського підходу до вирішення справ. Це останній великий клуб, котрий досі не перебуває у власності іноземців. Понад те, це рідкісний випадок команди, що продовжує робити ставку на молодих футболістів, зокрема британських талантів. Урешті-решт, Евертон має зразкову історію стосунків із менеджерами.

Однак при цьому мерсісайдський клуб можна назвати й заручником обставин. Без сумніву славетна історія не може не тиснути на команду – особливо ж крізь призму двадцятирічного очікування на серйозний титул. Тісний стадіон, брак зовнішніх вливань і статус нестабільної команди накладають свій відбиток. Тому й доводиться Мартінесу залучати до основи молодь і чітко розставляти пріоритети при визначенні завдань на сезон.

Та зрозуміло й те, що просто так Роберто з рівноваги не вивести.

Ярослав Друзюк, Sport Arena